Болехів Історія - prior Болехів Пріоритет

Історія Болехівщини

Історія міста Болехів
(Г. Ф. Кучер. Р. Т. Скворій, П. С Синенко, А. Л. Ясінський)
Передмова

Кожне місто, містечко, село нашої області має свою неповторну історію, переважно невідому навіть більшості його жителів. Маючи на меті популяризацію вивчення історії рідного краю, з якої починається історія всієї держави - ми подаємо цю історичну замальовку. Першоджерелом  для опису цього населеного пункту виступила книжкаа: Історія міст і сіл Української РСР в 26 томах. – Івано-Франківська область / Голова редколегії О. О. Чернов. – К.: Інститут Історії Академії Наук УРСР, 1971. - С. 206 - 215. Оскільки детальнішої та фундаментальнішої праці в цім питанні не було (за виключенням кількох історичних розвідок) - ось тому ми й подаємо її цілком (без купюр-скорочень).
Інформація ця безумовно є застарілою, як з ідеологічної, так і з моральної точки зору, тому будемо вдячні мешканцям цього Болехівщини, вихідцям з цього краю, та й всім хто цікавиться його історією, якщо надасте нам цікавий, змістовний матеріал, і навіть будь-які дані, що зможуть відкоригувати цю невелику довідку - будуть дуже корисними.

  Болехів — місто обласного підпорядкування, розташоване біля підніжжя Карпат, на берегах річки Сукілі, Через Болехів проходить залізниця Львів—Стрий—Івано-Франківськ та автомагістраль Львів—Чернівці. Населення — 9500 чоловік.
  Болехів етнографічно близький до Бойківщини. Територія ця була заселена з давніх часів, про що яскраво свідчать знахідки знарядь праці доби бронзи. За часів Київської Русі тут, мабуть, існувало давньоруське поселення. У Галицько-Волинському літопису за 1238—1239 pp. згадується, що один з претендентів на га­лицький престол під натиском князя Данила Романовича «утік до Угрів дорогою, що нею йдеться до Борсукового Долу, прибув до бані, що зветься Родна, а звідти пішов до Угрів». У топонімах околиць Болехова, який здавна славився соляними джерелами, донині збереглися назви Баня й Борсуків ліс. Згодом, на лівому березі річки Сукілі, поблизу Бані, з'явилось волоське поселення. Український джерело­знавець та історіограф А. Петрушевич пов'язує його виникнення з волоською мігра­цією за часів Галицько-Волинського князівства. Інші ж дослідники (Калужницький і Кадлець) схильні вважати, що Болехів Волоський засновано в другій половині XIV ст., тобто після загарбання цієї території польськими королями.
  Є кілька версій про походження назви міста, в т. ч. найбільш поширена від слова «волохи»: Волохів—Болехів. Перша письмова згадка про «болехівські землі» належить до 1371 року.
  З XV ст. в історичних джерелах ідеться про Болехів, як поселення, що утво­рилося з двох сіл — Болехова Волоського й Болехова Руського, розташованого на правому березі річки Сукілі. Економічний розвиток Болехова зумовлювався певною мірою наявністю тут покладів солі.
  1546 року в Болехові, на Старій Бані, спорудили перше підприємство — соле­варню. Тоді ж зведено дерев'яні укріплення. Все це дощенту знищили татари 1562 року. Місце, де стояло укріплене дворище власниці солеварні Амалії Гросовської, досі відоме під назвою Гросівка. У другій половині XVI ст. болехівські села пере­ходять до посесора Миколи Гедзінського, який прибув сюди з Польщі разом з обо­зом осадників. Він відбудовує солеварню, зводить замок, два костьоли — для шляхти і простолюдинів. Один з костьолів будували з каменю, укріплювали як фортецю, він мав таємні підземні ходи, що вели до замку.
  Завдяки розвитку торгівлі й ремесла в XVII ст. Болехову надано право міста. Він стає одним з військово-опорних пунктів шляхти на Прикарпатті. Посилюється феодальна експлуатація місцевого населення, яке здавна займалося рільництвом, тваринництвом та дрібним кустарним виробництвом. Посесори примушували селян працювати в будні й свята. Відомий випадок, коли навіть під час небезпеки татарського нападу наказали сіяти, волочити.
  Серед різних категорій поневоленого населення у селах Болехівської жупи, які належали Гедзінським, були комірники, загородники. Володіючи на правах спадщини частиною шляхетського Болехова, передмістям, соляною банею і селом Руським Болеховом, Гедзінські одержували щорічно 27 тис. злотих доходу.
  Зручне економіко-географічне положення Болехова при головному прикарпат­ському тракті сприяло тому, що вже у другій половині XVII ст. почала швидко-розвиватися торгівля. Тутешні купці підтримують торговельні зв'язки з багатьма містами, перепродують худобу, продають сіль, шкіру та інші товари. Болехів стає центром, де зосереджуються лихварі, орендарі, шляхта та інші експлуататори.
  Культурне життя Болехова в ці часи обмежувалося хіба що діяльністю церков­ного братства, заснованого в XVII ст., яке в зв'язку з переслідуванням право­слав'я і посиленням уніатства, дедалі більше втрачало свої колишні функції і вже у першій чверті XVIII ст. обмежувалося справами церковних обрядів.
  У першій половині XVIII ст. в околицях, прилеглих до Болехова, діяв загін опришків Івана Довбуша, брата прославленого Олекси, про якого на Болехівщині побутує безліч легенд, пісень і переказів. Але найбільш відомим і вдалим походом опришків на Болехів був похід Івана Бойчука, що стався в ніч на 6 липня 1759 року. В день ярмарку загін Бойчука в складі близько ЗО чоловік напав на місто. Опришки спалили частину будинків знаті, забрали майно, коштовності і роз­дали біднякам.
  Панування Гедзінських у Болехові закінчилось на початку XVIII ст. Зобра­ження на гербі міста, а також інші джерела свідчать, що право власності на окремі частини Болехова мали шляхетські роди Любомирських, Понятовських, Потоцьких та ін. В 1772 році Болехів разом з іншими землями Східної Галичини загарбала Австрія. 1789 року Йоахім Потоцький був змушений передати свої навколишні землі, в т. ч. частину Болехова разом з солеварнею, австрійському урядові, який монополізував тут солеваріння. Здійснюючи колонізаторську політику, австрій­ський уряд у 1783—1784 pp. розмістив у Болехові значну групу німецьких посе­ленців. І досі збереглися назви Колонія і Новий Вавілон.
  Великі земельні масиви, зокрема ліси, стали державними. 1820 року налічу­валося 168 моргів домініальних, 65 моргів вільних і 4482 морги селянських земель. Селяни виконували панщинні повинності, сплачували чинш і натуральний оброк. Лише від 135 селянських дворів Руського Болехова надходило 364 флорини та 36 крейцерів чиншу, 126 цнт вівса, 117 ліктів пряжі з панського льону і конопель. Тяглові селяни відробляли 4082 дні і піші 2843 дні панщини. А ще у всьому Болехові налічувалося 34 халупники, які сплачували лише грошовий чинш по одному флорину на рік. Після скасування панщини жителі болехівських передмість не одержали в достатній кількості землі. Порівняно з 1820 роком у 1862 році хлібороби мали не набагато більше — всього 5453 австрійські морги.
  Коли Галичину захопила Австрія, Болехів втратив значення торгового містеч­ка. На початку XIX ст. у ньому розвивається кустарна промисловість; створюються майстерні по виготовленню цвяхів і гаків, полотна, дубління шкіри. Тут побудували цегельню, пивоварню, вуглярню, млин, миловарню.
  У другій половині XIX ст. населення Болехова, незважаючи на важкі умови життя та ряд епідемій холери, зростало. У місті налічува­лося 346 будинків і 3796 жителів, з присілками — 7189 чоловік.
  Розвиток капіталізму, що посилився після реформи 1848 року, позначився й на Болехові. Виникають промислові підприємства: неве­личкий нафтопереробний завод, сірникова фабрика, фабрика оцту, паро­вий млин, олійниці тощо. Цьому сприяла залізниця, яка стала до ладу 1873 року. В 70-х роках XIX ст. у Болехові розміщується дирекція дер­жавних лісів та майна, яка засновує школу лісівництва. Тоді ж було закладено міський парк-дендрарій з рідкісних порід дерев, що частково зберігся й донині. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Болехові відкриваються нові підприємства: деревообробний і цегельний заводи.
  Австрійський уряд не приділяв належної уваги поширенню освіти і культури серед місцевого населення. Розвиток шкільної справи свідчив про колонізаторську політику властей: 1789 року в місті вже існувала школа, але тільки для дітей колоністів. Навчання в навчальних закла­дах, створених пізніше, здійснювалося німецькою і польською мовами. Соціальний і національний гніт корінного українського населення поро­джував гнівний протест. 30 жовтня 1848 року від Болехівської ради надійшла заява до Головної руської ради, підписана представниками 22-х селянських громад, які вимагали опротестування розпорядження губер­натора про запровадження в гімназіях навчання польською мовою. На початку XX ст. були спроби організувати в місті міщанські клуби, бібліотеки й читальні, різко розмежовані за національною приналеж­ністю їх членів.
  З історією Болехова тісно пов'язані імена видатних людей, які народилися, проживали або тимчасово зупинялися в місті. До них насам­перед належить Н. І. Кобринська (1855—1920) — відома українська пись­менниця і громадський діяч, організатор жіночого руху на Прикарпатті. Вона переїхала до Болехова восени 1884 року і прожила тут понад 30 років — майже все своє творче життя. Чимало творів Н. І. Кобрин­ської тематично пов'язані з Болеховом і його околицями, а саме: «Купецька дитина», цикл «Воєнні новели», казки. У Болехові письменниця підготувала до друку жіночий альманах «Перший вінок», на сторінках якого опуб­лікувала перші вірші Лесі Українки та твори її матері Олени Пчілки. Н. І. Кобринська померла від тифу 22 січня 1920 року, похована в Болехові на Волоському кладовищі. В день 40-річчя з дня її смерті у місцевій бібліотеці відкрили літературно-меморіальну кімнату письменниці, яка тепер є складовою частиною народного краєзнавчого музею. Ім'ям Н. І. Кобринської названо одну з вулиць міста.
  У Болехові в 1884—1888 pp. частим гостем був Іван Франко, зокрема, він гостю­вав у свого друга, відомого видавця В. Лукича (В. Л. Левицького). Згодом, після переїзду Н. І. Кобринської до Болехова, коло знайомих Франка в місті розширює­ться. Він бував тут по декілька разів на рік разом з дружиною і сином Андрієм. Український географ Г. Величко, родич Н. І. Кобринської, у своїх спогадах пише, що Франко «почасти був своєю людиною у Болехові». В Болехові проживає ста­ренька племінниця письменника — Р. О. Бабляк. Спільні справи єднали Н. І. Кобринську з О. Ю. Кобилянською, яка часто відвідувала Болехів у 90-х роках XIX століття.
  Перебуваючи на жіночому вічі в Стрию, у 1891 році до Болехова завітала Є. І. Ярошинська. Сюди у 90-х роках навідувався чеський етнограф Франтішек Ржегорж, який робив етнографічні дослідження в околицях Стрия та Болехова, зокрема, вивчав залишки патріархальних родин у с Тисові. Деякий час працював у Болехові відомий український письменник Д. Я. Лукіянович. Він залишив ці­каві спогади про розмови з І. Франком та Ф. Ржегоржем, в яких вони засуджували існуючий суспільний лад.
  Як політичний емігрант з царської Росії перед першою світовою війною в Боле­хові перебував український скульптор М. О. Гаврилко, автор відомого проекту пам'ятника Т. Г. Шевченку для Києва. Навесні 1911 року болехівці мали можли­вість дивитися Гуцульський театр Г. М. Хоткевича, що гастролював по містах і селах Галичини. Досить часто бували у Болехові М. І. Павлик, його сестра Ганна та інші діячі, які гостювали у Н. Кобринської або вивчали місцевий фольклор. Наприкінці XIX і на початку XX ст. уславилися своєю майстерністю болехівські різьбярі по дереву. Стали відомими В. Василевський, І. А. Чміль. Син останнього В. І. Чміль нині майстер художнього цеху меблевого комбінату.
  Під час першої світової війни місто дуже потерпіло. Почалася мобілізація до австро-угорської армії — і одразу ж нестало робочої сили. Деякі підприємства в місті закрилися, посівні площі скоротилися наполовину, лютував голод. Восени 1914 року Болехів зайняли російські війська, місто перетворилося на арену жорстоких боїв між російською та австро-угорською арміями, які точились аж до 15 червня 1915 року. Болехову було завдано великих збитків. Частина його зазнала руйну­вань від артилерійських обстрілів; чимало будинків і підприємств, у т. ч. лісопильний завод, було спалено.
  Між російськими солдатами і місцевим населенням встановлювалися дружні відносини. Багато жителів йшло добровільно в російську армію, щоб взяти участь у війні проти Австро-Угорщини. У червні 1915 року до міста повернулися австрій­ські війська. Почалися жорстокі репресії. У зв'язках з російським генеральним штабом було безпідставно звинувачено письменницю Н. Кобринську.
  Звістка про революційні події, які розгорнулися в Росії у жовтні 1917 року, дуже швидко поширилася в місті. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції справила значний вплив на трудящих Болехова. Дії робітників стали більш організованими і наступальними. Особливою гостротою відзначався перший у Болехові страйк солеварів, що розпочався 26 серпня 1918 року.
  Трудящі міста активно виступали проти уряду ЗУНР, який тримався тут з лис­топада 1918 по травень 1919 року, а згодом—і проти польських окупантів. У серпні 1920 року розвідувальні загони українського Червоного козацтва під командою В. М. Примакова, переслідуючи білополяків, підійшли до Болехова. Але частинам Червоної Армії довелося тоді відступити. Восени 1920 року окупанти запровадили жорстокий режим терору, класового й національного гноблення.
  Місцеве населення не зносило безправ'я. 1920 року в Болехові виникають перші робітничі організації. На лісопильному заводі фірми «Гріфель» було створено проф­спілкову організацію, нею керував комітет на чолі з Є. В. Андрусишиним. Тоді ж прийнято резолюцію, в якій робітники під загрозою страйку настійно вимагали ство­рити робітничі ради. Хоч поліція вдалася до арештів, вони продовжу­вали боротьбу. Зростала профспілка: наприкінці травня 1921 року в ній налічувалося 32 члени, а в кінці 1921 року — до 150 чоловік. У лютому 1921 року в Болехові вже діяла організація КПСГ. Комуністи очолили революційну боротьбу трудящих. Населення міста часто бой­котувало заходи окупантів: перепис населення 1921 року, вибори 1922 року. Лише 20 проц. виборців взяли тоді участь у голосуванні.
  Під керівництвом комуністів революційні виступи трудящих Болехова стають більш організованими. Робітники розгортають страйкову боротьбу. Напередодні травневих свят 1921 року розпочався страйк на лісопильному заводі. Він закінчився 4 травня, коли власник підприємства погодився скоротити робочий день з 10 до 8 годин. 15 січня 1923 року робітники лісопильного заводу знову застрайкували — відмовилися працювати близько 200 чоловік . 26 січня припинили роботу 185 шкі­ряників кустарних підприємств міста. І деревообробники, і шкіряники добилися підвищення заробітної плати. Але страйкуючі не обмежувалися економічними вимо­гами. Боротьба набирала політичного характеру. 23 лютого 1925 року у Болехові відбувся мітинг, учасники якого засуджували безправне становище українського населення в Польщі. У мітингу взяли участь близько 600 чоловік. Болехівський комітет КПЗУ зміцнював зв'язки з масами й поповнювався новими членами. У ве­ресні 1926 року в Болехові діяли 4 осередки КПЗУ, а 1927 року їх було вже 5. Під впливом комуністів перебували деревообробники, шкіряники й біднота навко­лишніх сіл.
  Страйковий рух набув особливого розвитку в липні 1928 року, коли почас­тішали виступи робітників на підприємствах. У цей час робітничий клас і кількісно становив значну силу в Болехові — з 9017 мешканців близько 2300 були робітни­ками, а 1300 з них працювали в лісопильній та деревообробній промисловості.
  Наступний період революційної боротьби трудящих Болехова співпав з світо­вою економічною кризою 1929—1933 pp. Виступи трудящих мали різні форми: розповсюдження листівок, демонстрації, страйки тощо. До лав борців стають нові соціальні прошарки. Напередодні 1 Травня 1931 року в місті були розповсюджені комуністичні відозви і майоріли червоні полотнища із закликами до боротьби проти експлуататорів. За ініціативою КПЗУ у Болехові цього ж року проходила велика демонстрація трудящих, одним з організаторів якої був В. М. Витвицький. У 1932 році з'явилося два транспаранти на честь свята «Трьох Л» (Леніна, Лібкнехта, Люксембург). Тоді ж розкидано 94 листівки з текстом: «Честь пам'яті героя револю­ції Леніна, який довів селянські маси до перемоги», а також листівки МОДРу із закликом до боротьби проти фашистського терору та проти підготовки війни з Ра­дянським Союзом. На посилення міжнародної реакції, зокрема на захоплення фа­шистами влади в Німеччині, робітники Болехова в лютому 1933 року відповіли страйком.
  До активної революційної боротьби приєднується і шкільна молодь. У народ­ній чоловічій школі 1932 року було створено нелегальну піонерську організацію, яка перебувала під впливом КПЗУ. Тут часто з'являлися комуністичні написи, а 19 травня 1933 року в партах учнів було знайдено комуністичні листівки. За вка­зівкою поліції з шкіл було виключено 25 учнів, переважно дітей робітників. На знак протесту міський комітет Комуністичної Спілки Молоді Західної України закликав шкільну молодь боротися проти знущання над дітьми трудящих і запро­понував відповісти загальним страйком у всіх школах, якщо виключених учнів не буде допущено до навчання.
  І в наступні роки не припиняється боротьба на підприємствах Болехова. У ве­ресні 1935 року розповсюджено листівки із закликом бойкотувати вибори до сейму й сенату; в травні 1936 року вибухнув страйк у 22 шкіряних майстернях. У 1935—1936 pp. якийсь час поряд з місцевим комітетом діє районний комітет КПЗУ. Вони часто влаштовують збори і конференції, де роз­глядаються питання організації страйків, розповсюдження комуністич­ної літератури, роботи місцевого осередку МОДРу, способи допомоги республіканській Іспанії, використання легальних форм класової бороть­би тощо.
  В історію Болехова увійшли імена багатьох комуністів, борців за кращу долю трудящих. Серед них слід назвати М. В. Гутака, В. М. Витвицького, який проводив комуністичну агітацію, розповсюджував літе­ратуру, організовував страйки, і його однодумця М. П. Дубляника. Важливі доручення виконував П. М. Маланій, нині майстер меблевого комбінату. Деяких з них багато разів ув'язнювали, а В. М. Витвицький назавжди позбувся здоров'я у фашистських катівнях Берези Картузької.
  Через проникнення в середовище революційних борців поліцейських агентів, внаслідок переслідувань з боку властей, обшуків та арештів комуністичні організації в другій половині 30-х років зазнають відчутних втрат. Але навіть за умов розпуску КПЗУ в липні 1938 року революційна діяльність не припинилась. У серпні, вересні й грудні 1938, а також у січні й лютому 1939 року знову страйку­вали робітники багатьох болехівських підприємств.
  На кінець 30-х років Болехів залишався містечком з дрібною напівкустарною промисловістю. Поряд з підприємствами, такими, як лісозавод, де працювало понад 400 робітників, у Болехові 1938 року зареєстровано 7 бондарень, 19 майстерень вичинки шкіри, де налічувалось 140 робітників, 3 кушнірські майстерні, 2 гончарні з 7 робітниками. Кожен ремісник ще володів земельною ділянкою від 2 до 5 моргів землі. 1935 року в Болехові проживало 10 735 мешканців. Яку увагу приділяла панська Польща питанням поширення культури серед українського населення, свідчать такі факти. У 1923 році бібліотека читальні «Просвіти», організована ще 1910 року, мала лише 423 книги. А через 12 років у трьох читальнях було близько 800 книг. Сумну картину являли й інші ділянки громадського життя.
  19 вересня 1939 року трудове населення Болехова радісно зустрічало воїнів 72-ї Туркестанської Червонопрапорної дивізії Червоної Армії. На міській площі відбувся 3-тисячний мітинг. Від імені трудящих на ньому виступили робітники, які щиро дякували Комуністичній партії і Радянському урядові за братню допомогу. Після визволення життя швидко налагоджувалося, було створено тимчасове управ­ління, яке запровадило в місті революційний порядок. Всі промислові підприєм­ства взято під охорону народної міліції. У грудні, після здійснення нового адміні­стративного поділу, тут розгорнули свою діяльність районні організації. Коли ж обрали міську Раду депутатів трудящих, тимчасове управління припинило роботу. Першим головою міської Ради став І. О. Власенко.
  Почалося господарське й культурне будівництво. На базі кількох кустарних підприємств створено шкірзавод та промартілі «Перемога» і «22-річчя Червоної Армії», завершено часткову реконструкцію соляного, цегельного та нафтоперероб­ного заводів. Робітники сільзаводу зустріли 23-і роковини Жовтня виконанням виробничого плану на 121 проц., вони були ініціаторами руху за зниження собівар­тості продукції. їх підтримали й інші підприємства. В місті відкрилися нові культ­освітні заклади: в листопаді 1939 року запрацювали дві семирічні та чотири почат­кові школи, а з вересня 1940 року — клуб, кінотеатр, бібліотека. З січня 1940 року 27 медичних працівників районної лікарні обслуговували населення, яке раніше не мало безплатної медичної допомоги.
  Коли Болехів опинився під чоботом німецько-фашистських окупантів (липень 1941 року), почався жорстокий терор і репресії проти радянських людей. Гітлерівці та їх прислужники вишукували тих, хто в свій час вітав перемогу Радянської влади у місті і брав участь у соціалістичних перетвореннях. Протягом 1941 —1943 pp. окупанти знищили 4230 чоловік і вивезли на каторжні роботи до Німеччини з Болехова і навколишніх сіл 437 чоловік. Вони завдали місту величезної шкоди: майже повністю було зруйновано його центральну частину, а також лісозавод, ліспромгосп, нафтопереробне підприємство. Партійні і радянські активісти, що залишилися на тимчасово окупованій території, пішли в глибоке підпілля. В умовах постійних переслідувань вони вели серед трудящих антифашистську агітацію, вселяли у них віру в неминучу поразку ворога. То була боротьба не на життя, а на смерть. В цій боротьбі полягли депутат Верховної Ради Української РСР М. І. Капець, депутат обласної Ради депутатів трудящих Т. М. Лопачук, комсомольці Й. М. Дуплеца, В. Й. Малендевич, всього біля 500 чоловік.
  З болехівськими підпільниками підтримувала постійний зв'язок львівська організація «Народна гвардія» імені Івана Франка. її члени В. Н. Сергованцев, Д. Є. Цибрух, Є. Перебийніс возили в Болехів газети й листівки, виконували різні завдання керівного центру. В лютому 1944 року після арешту у Львові ряду народно-гвардійців В. Н. Сергованцев переховувався у Болехові, де й перебував до приходу Червоної Армії. Звідти він часто їздив до Львова за газетами й листівками, які розповсюджував у місті.
  Радянські патріоти докладали чимало зусиль, щоб зберегти народне добро, не допустити його знищення або вивезення окупантами. Під час відступу фашистів робітники деревообробного заводу закопали в землю та зберегли верстати, різні деталі і повернули їх підприємству зразу після визволення міста. Лише В. М. Ло­пачук, нині робітник лісокомбінату, заховав від гітлерівців 31 механічну пилу.
  6 серпня 1944 року підрозділи військ 4-го Українського фронту визволили Бо­лехів від фашистів. У боях за переправу через річку Свічу відзначився 835-й стрі­лецький полк під командуванням Героя Радянського Союзу підполковника В. П. Левченка. Незважаючи на дуже складні умови бою, полк першим форсував річку і забезпечив переправу іншим частинам. Серед тих, хто визволяв рідне місто, були його нинішні жителі І. Г. Ковальчук, Т. Д. Лукін, подружжя Лендів, а також по­чесний громадянин Болехова полковник у відставці А. К. Айрапетян, якому при­своєно це звання в день 25-річного ювілею визволення міста від фашистів.
  Близько 300 чоловік з Болехова брали участь у Великій Вітчизняній війні.
  Чорні діла фашистів певний час після їх вигнання продовжували оунівські бандити, які намагалися перешкодити відновленню Радянської влади, тероризували населення. Від їх рук загинуло багато радянських та партійних активістів.
  Керовані комуністами, трудящі налагоджували роботу підприємств та установ міста. Зростали партійні організації, особливо за рахунок місцевого населення. Одним з перших великих первинних осередків була партійна організація дерево­ обробного комбінату. Протягом двох-трьох років почали працювати партійні орга­ нізації шкірзаводу, автобази, сільзаводу, меблевої фабрики і цегельного заводу. Зростання кількості партійних організацій і комуністів міста видно з таких даних. У 1945 році в місті було 5 парторганізацій і 42 комуністи, в 1950 — відповідно 13 і 123, а 1955—17 і 160, в 1960 — 19 і 290.
  Директорами заводів, електростанцій, млинів та інших промислових підпри­ємств призначалися місцеві жителі.
  Відбудовуючи зруйноване господарство, трудящі міста переборювали великі труднощі. Але завдяки самовідданій праці робітників уже в перші дні після визво­лення стали випускати продукцію цехи деревообробного комбінату: лісопильний, бондарний, деревообробний. Підприємство мало всього декілька верстатів для рі­зання клепки, циркулярну й маятникову пили та пилорами. Роботу переважно виконували вручну. 1944 року колектив ДОКу налічував близько 350 чоловік, в т. ч. 12 інженерно-технічних працівників, з яких лише один мав вищу освіту. Валова продукція за цей рік обчислювалась лише 20 тис. карбованців.
  У цей важкий для підприємства час на постійну роботу до Болехова приїхав колишній командир 5-го батальйону Житомирської партизанської дивізії М. П. Гордєєв, який став директором деревообробного заводу. Але його життя обірвала бан­дитська куля.
  В перші роки визволення створюється багато підприємств, які згодом укрупнюються або реорганізуються. Там, де раніше був нафтоперегінний завод, збуду­вали лісотарний, де стояв млин на річці Млинівці, спорудили обозне підприємство. Поблизу вокзалу працювала деревообробна артіль. У процесі поступового об'єд­нання лісотарного заводу, ДОКу, ліспромкомбінату в 1959 році виникає лісоком­бінат. На місці обозного заводу з 1952 року працює меблева фабрика, яка стала в 1967 році комбінатом.
  Серед інших підприємств, що характеризували післявоєнний рівень промис­ловості, слід назвати такі, де виробляли шкіру, сіль, цеглу, черепицю. Вони також поступово налагоджували роботу; вирішувалась проблема кадрів, технічного осна­щення. Наприклад, на шкірзаводі в цей час відчувалася нестача спеціалістів, бра­кувало відповідного обладнання. Досить сказати, що із 150 робітників та інженерно-технічних працівників лише троє мали середню спеціальну освіту, а в цехах було всього кілька застарілих машин. З часом виробництво зросло, і вже 1948 року завод випустив продукції на 50 тис. карбованців.
  У такому ж становищі опинився і цегельний завод. В перші післявоєнні роки він виготовляв близько 800 тис. штук цегли і 1,5 тис. штук черепиці. Підприємство мало лише прес для формування цегли, кільцеву й напольну печі та сушильний сарай, всі роботи виконувалися вручну. За роки післявоєнних п'ятирічок завод розширився: побудували новий формувальний цех, локомобільну електростанцію, блок тунельних сушилок на 6 відділів, а також механізували видобуток глини, завдяки чому виробництво цегли зросло на кілька мільйонів штук щороку.
  Дальшого розвитку набула промисловість міста за роки семирічки і восьмої п'ятирічки. Це стало особливо помітно на прикладі таких підприємств, як лісоком­бінат, де нині працює майже 3 тис. чоловік, в т. ч. 44 інженери та 120 спеціалістів з середньою освітою. Тепер це велике механізоване підприємство, що має в своєму складі 5 цехів, лісодільницю і 7 лісництв. На лісокомбінаті випускають близько 50 видів різної продукції. Це, насамперед, сучасні меблі: шафи, крісла, дивани, столи, серванти. З 1969 року почався випуск спеціального гарнітуру «Галичанка». Вартість товарної продукції підприємства за 1968 рік становила 7314 тис. крб., а лише за 11 місяців 1969 року — 7676 тис. крб. Напередодні 100-річного ювілею В. І. Леніна комбінат виступив ініціатором дострокового виконання й перевико­нання планів п'ятирічки підприємствами області.
  У здійснення виробничих планів лісокомбінату гідний вклад зробили раціона­лізатори. Тільки в 1963 році впроваджено у виробництво 80 раціоналізаторських пропозицій з економічним ефектом майже 70 тис. крб. Один з кращих раціо­налізаторів— слюсар І. С Павлович — сконструював циліндричну фрезу, що успішно застосовується в одному з процесів виробництва меблів. Званням заслуженого раціоналізатора республіки удостоєно головного механіка лісокомбінату Г. С. Дворка.
  Трудівники підприємства мають всі умови для культурного дозвілля: працює бібліотека, літня естрада, є спортивні майданчики тощо. Завершено будівництво дитячого комбінату на 140 місць. Дружні відносини підтримує колектив лісокомбі­нату з колгоспом «Перемога» сусіднього села Міжріччя. Він шефствує над цим гос­подарством, допомагає йому ремонтувати сільськогосподарські знаряддя, викону­вати інші роботи.
  За останні роки значно розвинулися й інші підприємства Болехова. Найбільш характерною рисою їх якісного зростання є механізація виробничих процесів. На найстарішому підприємстві міста — сільзаводі — її повністю завершено. Завдяки цьому тут виварюють щороку в середньому по 13,1 і розфасовують по 8,8 тис. тонн солі.
  В результаті механізації виробничих процесів, здійснених заводоуправлінням будівельних матеріалів, завод випускає щороку понад 20 млн. штук цегли і близько 4 млн. штук дренажних трубок.
  Новим стало технічне обладнання шкірзаводу. Виробничі процеси механізо­вано на 70 проц. 1962 року його колектив першим на Україні впровадив цінне удо­сконалення під час дублення шкіри. Замість тваринних і рослинних жирів, потріб­них для виробництва юхтових товарів, застосовуються синтетичні жири, що дає можливість досягти великої економії. 1967 року завод підключено до високовольт­ної лінії, стала до ладу кільцева сушарня.
  Колективи підприємств Болехова поповнюються працівниками вищої квалі­фікації, інженерно-технічними кадрами. Болехівці пишаються кращими людьми виробництва, передовиками праці. Серед них — переможці соціалістичного зма­гання за звання бригад і ударників комуністичної праці. Першим у місті це почесне звання завоювала бригада полірувальниць лісокомбінату, яку очолювала К. Є. Прибура, і бригада вимірювальниць шкірзаводу, очолювана Т. О. Малиніною, а пер­шими ударниками комуністичної праці стали токарі лісокомбінату С. Д. Шелемей, Е. Й. Бачинський, столяр В. П. Сумеркін, токар шкірзаводу А. В. Мосолов та інші. Самовіддану працю трудівників відзначено високими урядовими нагородами. Ордена Леніна удостоєно колишнього бригадира лісорубів М. В. Гаджуна, вчительку О. Ф. Клинник, начальника бурової Болехівської контори розвідувального буріння О. І. Жарського.
  Дуже змінилося місто і його мешканці за роки Радянської влади. Тепер важко знайти будинок, де б не користувалися газом, електрикою, радіо. Міська електро­станція, збудована 1928 року, в до радянський час виробляла 200 тис. квт.-год. на рік і забезпечувала електроенергією лише центральну частину міста. За післявоєнні роки виробництво енергії досягло 1,5 млн. квт.-год. 1968 року здійснено перехід на високовольтну систему. Не краще було за часів буржуазної влади з га­зифікацією. У 1937 році побудували першу лінію довжиною 4 км, і лише 1939 року газифіковано електростан­цію і шкірзавод. У післявоєнний період газ одержали всі підприємства та установи, а з 1945 року почалась газифікація житлових будинків. Довжина міського газопроводу в 1968 році становила близько 70 кілометрів.
  Великого розвитку набрало житлове будівництво. Центральну части­ну міста, зруйновану під час війни, забудовано. Зведено чимало двопо­верхових будинків. За останні два десятиліття виросло близько тисячі нових індивідуальних жител.
  Значно змінився соціальний і національний склад населення. Коли в 1939 році на всіх підприємствах міста працювало близько 2500 робіт­ників, то зараз налічується вдвоє більше робітників і службовців. Як­що до возз'єднання в межах ниніш­нього Болехова українці становили зросла до 90.
  Разючі зміни сталися в галузі освіти й культури, охорони здоров'я. Ще до початку Великої Вітчизняної війни було ліквідовано неписьменність. У місті є дві середні школи, середня вечірня школа робітничої молоді, спеціальна школа-інтернат, дві початкові та музична школи, будинок піонерів. Тут працюють широкоекранний і літній кінотеатри. 1968 року закінчено рекон­струкцію приміщення будинку культури. Книжковий фонд масової, дитячої, шкільних та профспілкових бібліотек налічує близько 90 тис. примірників. Результатом багаторічної краєзнавчої роботи масової бібліотеки за широкою участю громадськості було відкриття у 1967 році краєзнавчого музею. Експозиція музею розповідає про героїчне минуле міста, економічні, етнографічні, природні фактори його розвитку. Велика увага приділяється медичному обслуговуванню населення. Воно здійснюється в добре забезпечених кваліфікованими кадрами закладах: поліклі­ніці, райлікарні, пологовому будинку тощо.
  Місто прикрашають пам'ятники — В. І. Леніну, І. Я. Франку. На честь тих воїнів, які віддали своє життя за визволення Болехова від окупантів, місцеві жителі встановили обеліск на їх братській могилі. На честь радянських та партій­них активістів, що загинули в боротьбі з оунівськими бандитами, височить пам'ятник-обеліск, збудований напередодні 50-річчя Радянської влади. Красивішає Болехів не лише завдяки щедротам природи. Головне — це його люди. їх розум і працьовиті руки. І сьогодні, проходячи повз пам'ятники, милуючись новими вулицями, болехівці завжди згадують тих, хто в часи лихоліття безстрашно йшов вперед, дола­ючи пітьму, хто виводив людей на шлях світла.
  В кожній новій будівлі, у кожній новій вулиці Болехова — злет до ще кращого майбутнього.

Цвинтар Січових Стрільців біля Болехова

  Українські Січові Стрільці (УСС) в перших же боях супроти царської росіянської армії показали себе, як добре організоване та дисципліноване військо. Австрійсько-імперське командування неодноразово нагороджувало бійців УСС за їх звитяги та героїчну службу. І, будучи певними в їх фаховості, підрозділам УСС доручали відповідальні військові завдання. Всім відомо, як, будучи дислоковані в Карпатах, вони відзначились у боях за гору Маківка у квітні-травні 1915 року. А наприкінці травня УСС вели військові дії уже поблизу Болехова.
   2 – 5 травня курінь Коссака, відновивши становище в районі гори Маківка й перейшов у наступ: ройшовши через Тухлю, Камінку, Сукіль, Поляницю і Тисів, "усусуси" 16 травня вступили в Болехів і кілька днів простояли в запасі. Відомо, що їх радо вітала Наталія Кобринська та свідомі українці, які в українських збройних формуваннях вбачали майбутню українську армію.
   Наприкінці травня вони були відправлені на передову і з 25 по 30 травня 1915 року, переслідуючи ворога, що відступав, провели важкі бої на фронті: Стрий – Болехів. Перший Стрілецький курінь Григорія Коссака потрапив в оточення і втратив 180 стрільців (поранено, полягли та зникли безвісти). Другий курінь Василя Дідушка не допустив москалів до Болехова і став центром опору при контрнаступі росіян. Тоді й полягли 19 стрільців, які були поховані на окремому стрілецькому цвинтарі на околиці села Лисовичі на Стрийщині, біля старого дуба при шосейній дорозі до Галича.

Замки-фортеці Болехова

  Багато хто замислювався, чому на гербі міста Болехів зоображені мури замку, тоді як в теперішній час їх не існує. І на перший погляд виникають сумніви. а чи був таки замок. А відповідь дають привідкриті історичні архіви, які свідчать, що замочок таки існував.    Підтвердженням тому стали попередні археологічні дослідження, які виявили сліди давньоруського городища в урочищі «Соломонова Гірка». Пізніше (XV-XVI століттях) тут збудовано оборонний костел (за тодішньою фортифікаційною звичкою) від якого тепер залишились лише сліди фундаментів і пізніша каплиця.    В декотрих літературних джерелах згадується ще й дерев’яна фортеця «Гросівка» (біля Саліни) - але слідів якої так ще не виявлено. Натомість, став відомий рисунок укріплень Болехова ,як містечка-фортеці, з 1607 року (він зберігається у Варшаві і на основі опрацьовано проект реконструкції).
  Був той замочок у XVI-XVIII століттях (остання згадка 1780 роках) добре укріпленим, і саме про нього збереглися описи, інвентарні креслюнки, люстрації. Відомо, що замок омивався водами річки Сукіль, русло якої тепер суттєво змінилося. Наразі, від того замку залишився лише горбочок, який знаходиться на території військової частини.
  Допоки ще ми знаємо дуже мало про наш Болехівський замок, але прийде ще на нього час і ми привідкриємо собі таємниці нашого давнього міста.

Хроніка
вільного королівського міста на тлі історії   Галичини

Якщо прийняти, що місту дали назву розбиті 1256 року Данилом Галицьким та розсіяні по Галичині болохівці, плем'я зі Східного Поділля, то першу письмову згадку про населений пункт під назвою Болехів можна віднести до другої половини 13 століття.
1323 - в бою з золотоординцями загинули князі Андрій і Лев, правнуки Данила Галицького. З їх смертю припинилась династія Романовичів.
1324 - пропольськи настроєні бояри Галичини обрали Галицько - Волинським князем сина мазовецького князя Тройдена 14-річного Болеслава. Київщину та Подніпров'я захопили литовські феодали на чолі з Гедеміном. Болеслав доводився внуком князю Юрію по материнській лінії. Оточив себе поляками, хоч і прийняв православ'я, відсторонив від себе бояр, заохочував навернення українців до католицизму.
1340 - отруєно Болеслава на боярському бенкеті. Змову організував дуже впливовий боярин Дмитро Дєдько. Бояри запросили на княжіння литовського князя Любарта.
1349 - повторна спроба короля Казимира 111 захопити Галичину і Волинь. Війна з Литовським князем Любартом за Галичину й Волинь тривала три роки.
1352 - за мирним договором Галичина відійшла до Польщі як особисте володіння короля. Проте в Галичині зберігались адмінустрій, судова й грошова системи княжих часів.
1370 - після смерті Казимира 111 Галичина, як і Польща, перейшли у володіння до угорського короля Людовика. Керувати Руським королівством він призначив свого родича Володислава Опольського, який з 1372 по 1378 роздав польським колоністам (переважно збіднілій служивій шляхті) понад сто сіл Прикарпаття.
1371 - перша письмова згадка про болехівські землі в грамоті угорської королеви-матері Ізабелли, які вона подарувала Данилові Дажбоговичу за добру службу. її син Луї Угорський заповнив галицькі міста угорськими урядовцями та військовими, почав спроваджувати до краю купців з Німеччини (переважно євреїв), які мали витіснити українських купців та бояр, ослабити їх владу та авторитет.
1385 - початок об'єднання Польщі й Литви (Кревська унія).
1387 - польсько-литовські війська під командуванням Ягайла, литовського князя, одруженого з дочкою Казимира 111, вигнали угорців з Галичини.
1434 - у Великому Литовсько - Польському королівстві розпочинаються реформи, що призводять до змін у всіх сферах життя краю. Українських бояр та воєвод формально зрівняно в правах з польською шляхтою, проведено адміністративні новації, внаслідок яких створено руське воєводство з центром у Львові. До нього входило п'ять земель: Львівська, Галицька, Перемишльська Сяноцька, Холмська. Кожна земля мала свій сеймик. До воєводського сейму обиралися сенатори. Кожна земля мала подвійне підпорядкування: королеві воєводі, сеймику і великому воєводському сейму. Землі складались з повітів їх межі в основному збігались з удільними князівствами. На чолі повіту стояли старости. Вони здійснювали адміністративну, судову, податкову та поліційну функції. До складу повіту входили три волості. Болехів входив до стрийського повіту.
Перша половина 15 ст. - закріпачення селян шляхом прикріплення їх д фільварків, що робило їх напіввільними. Кожен селянин мусив відробити фільварку 14 днів на рік.
1435 - сейм приймає ухвалу про те, що селянин має право піти від пан лише на Різдво після сплати чиншу (податку) натурального чи грошового.
1490 - 1492 - на Покутті спалахує повстання Івана Мухи та Андрія Борулі Десь тоді починається спорудження (або відновлення) Болехівського замку, як оборонної споруди, очевидно, в районі Соломонової гірки.
16 ст. - місто "опускається" з Соломонової гірки, Стрийської гори та Довжки, забудовуються рівнинні ділянки Волоського села, Руського Болехова поступово формується центр в районі Шляхетчини, між нинішнім технікумом та костелом, огороджений ровом та валом прямокутник з дерев'яними стінами та воротами. Найімовірніше укріплене городище в 17 - 18 століттях звузило до укріпленого феодального замку, в який стікались околичні феодали під ч татарських набігів та повстань. Відомо, що під час походу Б.Хмельницько та Семена Височана на Львів шляхта з близьких міст та сіл переховувала саме в Болехові.
1513, 1524, 1539,1546, 1562, 1589, 1594 - роки спустошливих набігів кримських татар на Галичину. Шлях кочовиків пролягав через Снятк Коломию, Галич, Рогатин, Жидачів, Стрий, Болехів, Калуш, рідше - Галич, Калуш, Долина, Болехів.
1546 - перша письмова згадка про солеварню Емілії Гросовської.
1588 - до Болехова з Мазовша на 300 возах прибувають 420 переселені - осадників з двома капеланами
1596 - підписано Берестейську Унію про повернення української церк грецького обряду в підпорядкування главі вселенської (католицької) церкви, що поклало початок примиренню та поверненню прав українсько духовенству і одночасно розкололо українське суспільство на прихильників та противників, що пізніше стало причиною довгих воєн 17 століття, результатом яких відбувся поділ України між двома орлами - польським одноголовим та московським двоголовим.
1603 - польський король Сигізмунд 111 Ваза надає місту Магдебурзьке право. В територію міста не входили Волоське село, Руський Болехів, Довжка, які мали свій гмінний уряд. Так тривало до приходу австрійської адміністрації. Відомо, що перехід з права "руського та польського" на "німецьке" передбачав швидкий розвиток міста, торгівлі та ремесел. Магдебурзьке право звільняло мешканців міста "від всякої влади, юрисдикції і зверхності воєвод, каштелянів, старост, підкоморчих, возних та інших урядників королівства польського." "Німецьке" право надавалось місту, яке мало замок, ратуш, ринок, де проживало багато ремісників, проводились щорічні багатоденні ярмарки. Для міщан Магдебурзьке право давало можливість стати осадником, тобто рільником, який мав право: володіти ланом чи півланом землі для власних потреб з правом оренди і суборенди (лан - 25 га), звільнятися на багато років від податків та чиншів, по закінченні терміну привілею платити помірний грошовий чинш та натуральний податок збіжжям, звільнятися з-під юрисдикції королівського та панського суду і переходити під юрисдикцію магістратського суду.
Управлінням містом здійснювали війт з радою (райцями) і "лавниками", які й складали магістрат. Війт з „лавниками" розглядали судові справи, а "райці" - адміністративні та господарські. Війт не обирався, а призначався. У державних містах, яким був Болехів, від імені короля війта призначав староста повіту. Призначеними були й чотири райці, які складали раду. їх обирали за принципом: один від старости, другий - від війта, третій - від короля (або власника міста), а ці три - обирають четвертого. Кожен з обраних протягом кварталу виконував обов'язки бургомістра. На посаду лавника призначав війт. Члени міської ради слідкували за сплатою у міську касу податку за землю ( помірне), від двору (ворітне), від промислів та торгівлі, за надання послуг (лазня, пральня, цирульня та ін.) Вибори міської влади відбувалися щорічно на Петра (12 липня). В день виборів в церкві замовлялась Служба Божа, після якої старий війт та райці складали звіт про діяльність: війт за рік, кожен з радників за свій квартал, коли він був бургомістром. Звіт в основному стосувався надходжень до міського скарбу та видатків. За пропозицією старости міста, яку підтримував священик, присутні одностайно "вибирали" новий склад міського уряду. Війт та райці складали присягу, яку зачитував судовий писар. Основними джерелами наповнення міського скарбу були: мито, торговий чинш, домовий, ґрунтовий та податок на промисли, величина яких не була постійною. Так величина ґрунтового податку вираховувалася від розміру ділянок: лан (25 га), лаз (1/16 лану), нива (1/8 лану). Відповідно за лан платили 48 грош, переселенці з Польщі (підсадники, загородники) платили 10 грош, а комірники (квартиранти) - 6 грош. Натуральний податок (десятина), як обов'язковий, включав - 100 кг жита з лану, 200 кг вівса, одну курку, 20 яєць.
Надаючи містечкам Магдебурзьке право, королі переслідували кілька цілей: сприяти швидкому розвитку економіки міст, їх розбудові, заселяти слабко заселені терени (напр. після війн, епідемій та набігів кочовиків) переселенцями з Польщі, які ставали надійною опорою королівської влади в Україні. Такі міста ставали фортецями на випадок нападу ворога, а також торговими центрами, де відбувалась оптова та роздрібна торгівля. Міста з Магдебурзьким правом мали як правило "право складу" - згідно з королівським указом купці були зобов'язані зупинятись для торгу в кожному містечку. За це вони платили торгове мито і торговий збір. Купці - чужинці змушені були продавати й купувати товар лише оптом. За виконанням правил торгівлі наглядала торгова поліція від магістрату. Купці - іноземці не мали права здійснювати торгові операції між собою. Крім цього, існувало правило дорожнього примусу, суть якого полягала в тому, що коли купець минав місто з правом складу, на нього накладався штраф або конфісковували товар. Існували три категорії купців: оптовики "суконники", які здійснювали міжнародну торгівлю - (найбагатша гільдія); "бідні купці" - торговці, що спродували товар, який брали під реалізацію в багатих купців і продавали товар місцевого виробництва; перекупники, що здійснювали роздрібну торгівлю в крамницях на ринку.
На ринки Західної Європи, Криму, Молдавії, Туреччини, Угорщини галицькі купці вивозили конопляне та лляне полотно, шапки, шкіряне взуття, шнури, мечі, ножі, залізо, віск, мед, худобу, коней, сіль, ввозили вина з Греції та Угорщини, шовкові тканини, ювелірні вироби, дорогу зброю, вироби зі скла, прянощі, кав'яр, арабських скакунів та ін.
1633 - сеймик галицької землі прийняв рішення про запровадження стандартів мір і ваги, якими визнавались: корець (100 кг), лікоть (0,33 м), фунт (453,5 гр) кварта ( 1 л), бочка (480 л).
1643 - сеймик встановив митні та податкові збори - не більше 7 % від вартості товару. Диференціації купців сприяв указ Стефана Баторія від 1577р., який визначав права, види товарів та обсяги торгових операцій для різних категорій купців.
1620, 1667, 1672, 1695 - напади кримських татар та турків на Прикарпаття.
1668 - в місті засновано церковне культурно-просвітнє братство за аналогією до Перемишльського та Львівського, яке започаткувало національну освіту.
1672 - перемога війська під орудою польського короля Яна 111 Собєського над татарами під Калушем, відбито з полону більше 10 тисяч бранців Болехова, Стрия та околиць. Полонених кримчаків розселили в околицях сіл Солуків, Княжолука, Тисів та ін.
1674-75 - внаслідок нападів турків і татар, неврожаю в краю виник голод. Того ж року турки пограбували та спалили Скит Манявський.
1677-78 - осінь та зима були настільки теплими, що на Різдво люди ходили босими.
1684 - в результаті підписання між Московією та Польщею "Трактату про вічний мир," за яким було поділено Українські землі, Галичина, Волинь та Полісся (без Києва) залишалися в складі Речі Посполитої, а Лівобережжя, Київ, Сіверщина, Запоріжжя і Стародуб відходили до Москви. Того ж року Ян 111 Собєський видав королівський універсал, яким звільняв українське духовенство від всяких повинностей та поборів і формально прирівняв у правах з духовенством католицьким.
1740 - 41 - селянське повстання в Долинському старостві, яке охопило й Болехівщину. Причина повстання - посилення поборів з селян. Так можновладці намагалися вирішити проблеми значного економічного занепаду, який розпочався в Польщі ще наприкінці 17 століття. Повстанці застосовують опришківські методи боротьби: загони дислокують не в містах, а в горах. Поява загону опришків на Гуцульщині під проводом Олекси Довбуша.
1759 - напад на місто опришків на чолі з Іваном Бойчуком. В складі 30 - особового загону були й Запорозькі козаки. Опришки пограбували багатих торговців, лихварів та солезавод. Внаслідок перестрілки центральна частина міста згоріла.
1760 - місто звільняється на три роки від сплати до королівського скарбу двох податків - чопового (за торгівлю алкоголем) та шеляжного (торгового).
1768 - Болехів платив до королівського скарбу 137 злотих шеляжного та 92 злоті чопового нарік.
1772 - перший поділ Польщі між Австрією, Прусією та Росією. 14 лютого австрійські військові частини під командуванням фельдмаршала Естергазі зайняли Дуклю, 10 червня ввійшли в Стрий, 11 - в Болехів.
1772, 1774, 1780 - роки проведення адмінреформи. Території Західної України надано стару з 12 ст. назву - Галичина та Лодомерія ( від міста Володимир на Волині), утворено 19 округів. До Стрийського входили Долинське, Калуське, Самбірське та частина Галицького староств. Кожному окружному уряду підпорядковувались магістрати (міська влада) та домінії (шляхетські володіння).
1773 - Йосиф 11 вдруге відвідав Галичину. За словами цісаревича, галицький селянин - "нещасне створіння, яке, фізично існуючи, нічого, крім людської подоби , не має". Для вирішення нагальних місцевих проблем створено т.зв. "Надвірну канцелярію для Галичини." За рішенням канцелярії знесено монастирі на Соломоновій гірці та Волоському селі, як ветхі, закрито старий цвинтар, що знаходився за колишніми валами кріп ості, біля нинішньої художньої школи, потік, який тік попри міську церкву, спрямовано в бік Малинівки, річку Сукіль перекинуто в нинішнє річище, розпочато прокладання нової головної дороги до Стрия, на Тутовому полі (біля каплиці св. Івана) збудовано касарні - чотири дерев'яні бараки, оточені високим парканом та обсаджені глодом. До 1802 року в касарнях стояв батальйон стрийського гарнізону. Навпроти касарень збудовано аустерію - заїжджий двір та поштову станцію. Поруч були обора та стайня на 20 коней. Аустерії існували за рахунок великих доходів за перевезення імпортних товарів та пошти. Занепали при введенні в дію залізниць.
1774 - скасовано власність на надра, солезавод стає державним, хоч і надалі утримується Йоахімом Потоцьким. З герба Потоцьких до міського переходить зображення трьох топок солі.
1784 - з Німеччини прибули перші колоністи (16 родин, 110 осіб). Колоністи зайняли камеральні (державні) землі: Пехерсдорф (Криве), Яммерсталь - (Буковець). В Болехові їх поселили в 12 будинках, які призначались для бідних євреїв (працювати на землі бідні євреї відмовились, перезимувавши, покинули збудовані за державний кошт будинки). Роком раніше до міста переселено за велінням імператора кілька сімей авраамітів - невеликої секти чеських деїстів, їх сліди донині залишились в прізвищі Чех.
1785 - перші статистичні дані про Болехів: 346 будинків, 2424 мешканців, з них 1245 християн, 1179 євреїв. Сюди не включено Волоське Село, Руський Болехів, Довжку.
1787 - всі землі, якими користувалися селяни, оголошено рустикальними тобто, селянськими, ліквідовано кріпацтво і встановлено три дні панщини. Того ж року завершено інвентаризацію майна та опис земель Галичини та Лодомерії, що включала перепис населення (т.зв. йосифінська метрика). Очевидно за результатами перепису 1789 року Йосиф 11 видав закон, за яким 70% прибутку виробленої продукції мало залишатися у власності селянина, 12% віддавав державі, 18% - поміщику. Того ж року панщину замінено грошовим податком. Однак після смерті ліберального імператора (1790 р), реформи якого набагато переважали заходи французької революції, дія цього закону була припинена, а панщину скасовано набагато пізніше (1848р.).
1789 - в місті створена перша німецько - єврейська школа (на місці нинішньої школи №1)
1790 - 1820 - будівництво твердого путівця Стрий - Станіслав - Коломия. З цього часу занепадає старий торговий шлях Болехів - Жидачів - Львів. Окремі ділянки в містах були вимощені дерев'яною бруківкою, яку пізніше замінили на кам'яну.
1795 - в Болехові засновано державну тривіальну (трикласну) школу.
1807- дані перепису: місто з Соломоновою гіркою -2063 мешканці, Руський Болехів з Доважкою - 836 осіб, Волоське село з Вавілоном - 3906 осіб. Разом в межах нинішнього міста - 6805 .
1810 - в місті працювали майстерні з дублення шкіри, 10 шевців, сукновальня, ткацька майстерня, пральня, два перукарі, 8 торговців городиною, один корчмар (!), 20 боднарів,3 столяри, вуглярня на Довжці та цегельня на Соломоновій гірці, 7 мулярів, 15 пилорізів і теслярів, 4 візники, 2 музиканти, 6 кузень та ін. З 70 - тих років набули широкого використання залізо-мідні родовища Підбережна (вміст заліза - 13%). Руду вивозили на сколівську залізну гуту, де працювали німецькі та чеські спеціалісти.
1820 - дані про землеволодіння на території Болехова: двірські (панські) землі становили 88 га, церковні - 30 га, селянські - 2110 га. На випадок неврожаю кожне місто чи ґміна мала своє громадське зерносховище (шпіхлєр), де зберігався певний запас зерна.
1835 - в місті утворена пожежна команда.
1841 - відкрито нову чотирикласну школу.
1845 - збудовано шпиталь для бідних євреїв, яким опікувався кагал.
1848 - в результаті революційних подій скасовано панщину, 2 травня у Львові створено Головну Руську Раду на чолі з Г. Яхимовичем. З 15 травня почала виходити "Зоря Галицька" - орган ГРР - перша українська газета. Серед 12 окружних та 50 деканатних утворено Болехівську РР на чолі з Й. Охримовичем. До складу Ради ввійшли: 26 селян, 3 шляхтичі, 3 дяки, З священики.
1848 - Болехів сильно погорів, очевидно, внаслідок протистояння новій владі з боку поляків, німців та євреїв. Така коаліція в майбутньому буде утворюватись на кожних виборах до міського уряду.
1850 - засновано міський суд (нинішнє адмінприміщення технікуму). Там же розміщувалась пошта.
1852 - молодий цісаревич Франц - Йосиф 1 знайомиться з Галичиною. На місці обіду біля дороги Болехів - Моршин він власноручно посадив дуб.
1855 - сільські громади стали підпорядковуватись не поміщикам (дворам), а повітовим властям.
1853, 1873 - містом двічі перейшла епідемія холери. Мертвих хоронили на узгір'ї Бані та біля другої школи - саме там збереглися високі хрести.
1857 - збудовано капличку на місці появи Матері Божої в урочищі Бучники, що на стрийській Бані.
1865 - в місті проживало 7694 особи, 1869 - 8142, 1874 - 6600, різниця в півтори тисячі осіб - померлі під час другої епідемії.
1867 - імперія дістала нову назву Австро-Угорщина. Крім німецької, державною стала угорська мова - всі урядові документи, посвідчення писалися двома мовами до 1918 року. На території Галичини другою урядовою мовою була польська.
1868 - наступило право продажу (закладу, поділу, спадкування) землі. Як результат "ефективного господарювання" на кінець століття 84% всіх поміщицьких земель Долинського повіту перейшли до рук єврейських лихварів, 8% з решти цих земель вони тримали в оренді. 60-ті роки - початок безкінечних судових процесів громад сіл з дідичами за пасовища, сінокоси, ліси. Поміщики незаконно присвоювали собі колишні громадські землі, якими з діда-прадіда користувалися селяни. 1864 року хлібороби з Довжки та Руського Болехова склали петицію до суду, в якій, замість підписів, хрестики, домагаючись права користування лісом та пасовищами біля Болехова.
1872 року селяни Човган виступили проти дідича Закревського, коли власті передали йому 150 моргів (75 га) пасовищ.
1872 - прокладено водопровід від каплички в Бучниках до солезаводу.
1873 рік прокладено залізну дорогу Стрий - Станіслав через Болехів. Землю для колії у 162 господарів Болехова купив ексгерцог Альбрехт. Поява залізної дороги сприяла освоєнню лісових багатств краю. Того ж року в Болехові організовується Дирекція лісів, утворюється лісова школа для підготовки спеціалістів-лісівників. 1881 року Дирекцію переносять до Львова, а в Болехові утворюється регіональне управління лісами.
1874 - Болехівський солезавод, як одне з найуспішніших підприємств галузі в Галичині, налічував 49 робітників, 10 службовців. Завод продукував від 50 до 70 тисяч центнерів солі на 500 тисяч золотих ринських. З тих часів при заводі засновано духовий оркестр, який проіснував до середини 60-тих років 20 століття.
1875-77- біля недавно прокладеної колії (нинішній цех №3 БЛ К) виникає нафтопереробний завод (рафінерія) Бакенрота, який працював до Першої світової війни. Згорів 1914 року під час літньої кампанії.
1880 - початок масової еміграції селян до Америки. За тридцять років з Долинського повіту емігрувало 13320 осіб.
1883 - на ґарбарнях Болехова працювало 260 робітників. На фірмі Гауптмана, яка випускала взуттєву шкіру, працювало біля сотні робітників. Продукція славилась у Європі, її купували в Румунію, Росію, Угорщину.
На кінець 19 століття ґарбарський промисел підупадає, проте в Болехові працювало дві фабрики по 40 - 60 робітників і дві - по 15 -20, що залишило місто в числі найбільших центрів шкіряних промислів Галичини.
1883 - утворюється перше лісопереробне підприємство, на якому працювало 75 - 80 робітників. Виробляються пиломатеріали, які в основному забезпечували потреби Галичини. 1910 р. підприємство купує надвірнянський корчмар Хаїм Гріфель. Виробництво розширюється, продукція йде на експорт в Німеччину, Англію, Голландію. Працювало близько 500 робітників.
1883 - в міському парку встановлено пам'ятник Яну Собєському на честь перемоги об'єднаних європейських армій над турками під Віднем 1683 року. Після війни зруйнований більшовиками.
1884 - приїзд до Болехова родини Озаркевичів, в тому числі й Наталії Кобринської. Влітку того ж року Іван Франко прочитав у місті реферат про Самійла Кішку.
1894 - на міжнародній виставці у Відні премійовано годинник роботи Віктора Василевського (1848 - 1932). Зберігся будинок Василевського з різьбленими колонами по вул. Січових Стрільців. В столицях Європи гриміла слава Болехівської землячки і магістратсько-краєвої стипендіатки Марцеліни Коханської-Сембріх (1858 -1935) - відомої польської співачки, яка, проте, як відзначав І.Франко, чомусь ніколи не віддячила своїм співом нашому краєві.
1894 - збудовано новий корпус школи, яка стає 5-ти класною чоловічою та 4-класною жіночою. З 1903 обидві стають шестикласними.
1895 - депутація (220 осіб) обурених незаконними утисками та шахрайством місцевих урядовців селян на чолі з отцем-деканом Іваном Озаркевичем прибула до Відня. Франц-Йосип 1 прийняв делегацію з 6 осіб, обіцяв розібратися та допомогти. Кінець 19 століття - зміна грошової одиниці в імперії, певна економічна стабільність в економіці міста, що однак не позначається на рівні життя українського населення: смертність дітей до одного року сягає 40 осіб на тисячу народжень, кожна четверта дитина помирала, не досягши п'ятирічного віку. На майже сім тисяч населення працювали тільки три лікарі, одна аптека, чотири акушерки. Неписьменність серед українців сягала 70%, процвітало пияцтво та нужда. Не спостерігалось жодних форм політичного та культурного життя. Роль просвітників взяли на себе священики, власне церкви були єдиним притулком українства та певного ступеня організованого суспільного життя. Навколо родини Озаркевичів організовується громадське й політичне життя міста.
1910 - в місті утворюються осередки "Просвіти." Перед початком Першої світової війни в місті працювали чотири лікарі (Микола Підліський, Кость Ікалович, Арнольд Єгер та Яків Блюменталь), один ветлікар (Л. Борнштейн), каса хворих. Силами Кобринської організовано "Товариство охорони дітей," кілька осіб входило до товариства "Сокіл." Загальна характеристика стану українства - "в'ялість українського патріотичного руху " (Р.Скворій)
1914 - Австрія  вступає в війну, масова мобілізація до війська. Російська армія прориває фронт і 3 вересня входить до Болехова. Нова окупаційна влада направляє свій перший удар по українських установах та церкві: репресовано відомих діячів І. Левинського, В.Охрімовича, Є. Озаркевича (брата Н.Кобринської), Андрея Шептицького вивозять вглиб Росії, закриваються всі українські організації просвітнього та економічного характеру, закриваються українські газети, Галичина оголошується "матір'ю слов'янства," а прихід російської армії - визволенням краю, актом возз'єднання "русских земель." Благо західняки звали себе русинами. Під загрозою поразки Відень дозволив сформувати українське ополчення в кількості двох куренів добровольців, хоч відгукнулося на заклик більше 50 тис. патріотів. Керували куренями Г. Коссак та С. Горак, курені входили в склад 55 дивізії під орудою Фляшмана.. Лінію фронту вдалося стабілізувати по карпатському хребту. Від вересня до квітня 1915 року відбувалися позиційні бої з перемінним успіхом.
1915 – 2 квітня - наступ російської армії в т. ч. дивізії Каледіна в районі Маківки, яку обороняли Січовики. Внаслідок боїв, що тривали до 29 квітня, Маківка потрапила до рук росіян. Січовики втратили 42 осіб вбитими, 76 раненими, 35 потрапило в полон. 2-5 травня курінь Коссака відновив становище. Січові стрільці пішли в наступ. Пройшовши через Тухлю, Камінку, Сукіль, Поляницю і Тисів, 16 травня вступили в Болехів і кілька днів простояли в запасі. їх радо вітала Н. Кобринська та свідомі українці, які в українських формуваннях вбачали майбутню армію.
1915 - 1917 - важкі часи для міста та його жителів. Внаслідок бойових дій знищено до 40% житлового фонду, запроваджено військовий стан та карткову систему розподілу продуктів.
1 листопада 1918 - проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Українська галицька армія, основою якої стали УСС, вела бої з поляками за Львів. Осип Рудницький та Дмитро Глинський - вояки УГА з Болехова. Влада ЗУНРу в Болехові була лише 5 місяців, керували містом комісари з числа українців - юристів.
1819, травень - місто окуповує польське військо (армія Галлєра), Галичина та Волинь перейменовуються в Малопольщу Східну на відміну від Малопольщі Західної, до складу якої входила Лемківщина та Підляшшя. В Болехові панує голод. Єврейська національна рада міста випускає власні гроші - бони - вартістю 10,20,50 гелерів, які "ходили " тільки в Болехові.
1922 - населення не приймає нову польську владу, ігнорує вибори до сейму та сенату (голосували 20% населення), чоловіки ухиляються від служби в армії, окупаційна влада закріплюється силою розміщених в містах військових частин.
1925 - польський парламент ухвалює т.зв. "Кресовий закон," за яким протягом 25 років мають бути стерті всі національні відмінності, а простіше - асимільовано українців. Діловодство навіть в українських церквах переводиться на польську мову.
1926 - страйк на фірмі "Грифель," яким керував робітник Степан Павлович.
1928 - збудовано електростанцію потужністю 190 тис. квт. на рік.
1928 - в місті 1446 будинків, 9017 осіб.
1929 - 33 - економічна криза, на тартаку Грифеля організовано локаут, підприємці за вказівкою уряду звільняють з роботи в першу чергу робітників - українців. В селах проводяться пацифікації - усмирення українського населення, яке виступало проти польської влади. Закриваються навіть початкові українські школи.
1938 - в місті проживало 10951 особа, 6406 виборців. Всі важелі економіки міста та місцевого управління були в руках не українців (євреїв, поляків, німців - постійно діючий протиукраїнський виборчий блок). За розподілом занять можна простежити національний склад населення міста: промисловців - 300, ремісників -2900, робітників - 2300, гендлярів - 1600, рільників - 2700, урядовців - 1000, вільних людей 150. Болехів з присілками налічував 40,42% українців, 34,41 % євреїв, 25,17 % поляків та німців.
1939 - початок Другої світової війни, поділ Польщі між Німеччиною та СРСР. За таємним протоколом договору про ненапад від серпня 1939 року Західна Україна відійшла більшовикам. Населення хлібом-сіллю зустрічає вояків. Та вже вночі з 17 на 18 вересня зникають українські прапори, починаються арешти українських інтелігентів, священиків. Якщо згадати, що членами КПЗУ на 90% були євреї, стає зрозумілим, хто давав інформацію новим господарям. Закрито всі українські установи, газети, товариства, читальні. Репресовано і вислано власників земель та багатих господарів, директорів фабрик та заводів. Останні націоналізовано. Німецьке населення міста після одержання компенсації за майно покинуло Україну. Того ж року утворено Болехівський район, в який входили села Вітвицького куща, Тяпче, Гошів та села, які входять тепер до складу міської ради. На танках червоної армії прибуло все керівництво району, районний комітет партії та райкому комсомолу.
1940 - 15 грудняпроведено вибори до місцевих рад. Депутатами та головами громад стали лише ті, кого рекомендував райком партії, більше того, обраних сільських голів затверджувало бюро райкому. На відміну від австрійського та польського законів про вибори совітський, варіант був безальтернативним, що розчарувало галичан і дало зрозуміти, з якою демократією вони мають справу.
1941 - вступ СРСР в Другу світову війну, фашисти в Болехові вже наприкінці червня. 31 червня у Львові проголошується незалежна Україна. Фашисти арештовують Провід ОУН, як і активістів у містечках та селах. ОУН іде в підпілля. Починається підготовка до масового збройного опору окупантам. З липня по кінець серпня проливні дощі (" змиває червону заразу", - говорили в місті). У всьому Карпатському підгір'ї починається голод, який досягає апогею весною наступного року. Восени 41 фашисти проводять першу акцію знищення євреїв, через кілька місяців - другу. Знищено більше трьох тисяч сповідників віри Мойсеевої. Братські могили - в Танявському лісі та біля Окопища.
1942 - 43 - початок збройного опору фашистам, формування з розрізнених загонів на Поліссі та в Карпатах повстанської армії.
1944 - в серпні лінія фронту переходить через Болехів, фашисти відступили в гори до лінії Арпада, що проходила по гірських хребтах. Три ешелони дзотів, укріплень, мінних полів і т. ін шириною 80 км вважалися непрохідними. У вересні 44 створюється спеціальний 4 Український фронт, якому поставлено в завдання штурм лінії Арпада. В листопаді цього ж року червона армія, втративши половину особового складу, витіснила фашистів з території Закарпаття.
Початок масового вивезення болехівчан у Сибір. Вивезенню підлягали багаті селяни, інтелігенти, що скептично ставились до радянської влади, звинувачені в співпраці з фашистами особи та їх сім'ї, священики, підприємці та ін. Окрему категорію складали сім'ї партизанів та вояків УПА, зв'язкові, постачальники одягу, харчів, зброї. До 1952 року з міста вислано більше 900 осіб. Втрати населення за роки війни становить більше шести тисяч ( 3000 євреїв розстріляно, 200 осіб німецького походження покинули місто, біля двох тисяч поляків виїхало до Польщі). Рівень населення впав до рівня початку 19 століття.
1946-48 - до Болехова переселено біля 200 українців Лемківщини, що ввійшла до складу Польщі.
1962 - ліквідовано Болехівський район, місто приєднано до Калуського.
1964 - місто приєднано до Долинського району.
1989 - активісти ТУ Му під час зустрічі з кандидатом до Союзного парламенту Д.Павличком вперше вийшли з національними прапорами.
1990 - проведено перші демократичні (альтернативні) вибори. До міської ради обрано 35 депутатів. Абсолютну більшість від блоку ТУМу та Руху(ТУМ очолювали Роман Скворій та Михайло Мельник, Рух - Ігор Григораш). Рада міським головою обрала Василя Луцика, члена Правління ТУМу. За рішенням міської ради ліквідовано більшовицькі символи, національний прапор вживався нарівні з державним, закрито музей Брежнєва, перейменовано вулиці, місту надано український характер. За ініціативою Лариси Дармохвал, голови відновленого в місті Союзу українок, започатковано святкування дня Св.Миколая, Дня міста, Дня ЗУНРу, Івана Купала. Прийнято рішення про порушення процедури надання місту статусу міста обласного значення. За ініціативою та при активній участі Романа Скворія урочисто відкрито пам'ятник Н.Кобринській.
1991 -7-8 жовтнявперше проведено День міста. Ще ніколи стільки гостей не приймало місто. Крім масових заходів: театралізованого дійства, в якому відображено історію Болехова, концерту відомих артистів (Л. Кадирова, Василь Жданків, гурт "Вій") в переповненому залі лісокомбінату була проведена зустріч з відомими політв'язнями-десидентами. На вечорі виступили: Михайло Косів, Іван Кандиба, Ярослав Лесів, Василь Стрільців.
1993 - Постановою ВР України місту надано статус міста обласного значення, рішенням обласної ради в склад міста включено шість сільрад, 10 сіл.
1994 - Болехів зустрів делегатів другого Світового Конгресу Союзу Українок.
1995 - досягає свого піку падіння виробництва, найвищим є безробіття. Початок масової трудової еміграції до сусідніх країн: Польщі, Чехії, Росії, Німеччини, Італії, Іспанії, Португалії, Англії, Канади, США.
2000 - початок росту виробництва на підприємствах міста. Малий бізнес дає 25% загальноміського обсягу без врахування дрібної торгівлі.
2001 - вперше за роки незалежності розпочато ремонти будинків у центральній частині міста, приміщень лікарні, державних установ, шкіл, ремонт доріг, реконструкцію пл. І.Франка. Капіталовкладення в міську інфраструктуру сягають 400 тисяч гривень на рік.
2002 - з метою відновлення виробництва через зміну власника розпочато процедуру банкрутства на ВАТ БЛК та ВАТ СЕЗ. Реконструюється приміщення колишнього керамзитового заводу під шкірзавод (підприємець Бунчак О). Намітився стабільний ріст виробництва на підприємствах міста. Обсяг виробництва досяг половини рівня 1990 року на цегельному заводі та ВАТ "Шкіряник."
2003 - у місті проведено Міжнародний фестиваль «Бойківська ватра.»

Глибинами століть
В Болехові баталія,
Там Кобринська Наталія...
Іван Франко

І сіль варять тут.
Як не солоно вам
На світі, ідіть і глядіте!
Та є руські серця і тут щирії нам,
Солоний та гарний ти, світе!
Іван Франко

  На порозі бойківського краю, обабіч гірської річки Сукелі, притоки Свічі і Дністра, та головного прикарпатського тракту, що перетинає її, в підніжжі найнижчого пасма гір, на висоті 375 метрів над рівнем моря розташувалося містечко з привабливою назвою Болехів.
  Болохівники і волохи, Болохівська земля і Волощина - котре з цих, на наш погляд, не позірних, а справді споріднених понять має визначальний вплив на походження назви, сьогодні сказати важко, бо виникнення Болехова сягає в глибину століть, найвірогідніше, в часи правління князя Данила, коли він у 1256 році востаннє погромив і розпорошив по своєму князівстві непокірних болохівців, що жили у верхів`ях Південного Бугу. Доболехівське поселення, очевидно існувало тут і раніше, про що свідчать декілька місцевих мікротопонімів з назвами Городище (в тому числі й на території нинішнього міста, й на межі з Тисовом).
  Відтоді Болехів пережив свої злети й падіння. Ті, хто ставить перед собою благородну мету пізнавати свій край, обов `язково завітають у Болехівський музей. Саме тут досить докладно висвітлено минуле цього славного містечка і його недалеких околиць.
  Музей засновано в 1967 році силами громадськості (в основному завдяки сподвижництва краєзнавця Романа Скворія - прим.ресурсу) на базі меморіального кутка (1959), а згодом й кімнати (1962) Наталії Кобринської при міській бібліотеці. Збільшувалася кількість експонатів, зростала популярність музею, тому він у 1970 році одержує звання народного. В застійні роки музей підупав і протягом багатьох літ був закритий. Реконструкція 1990 року надала йому новий статус - Музею історії міста і околиць. Тоді ж навпроти входу, з нагоди 135-річного ювілею, встановлено погруддя Наталі Кобринської.
  Експозиція музею починається пам`ятками далеких тисячоліть. З кар`єру місцевого цегольного заводу сюди потрапили бивні мамонтів, вириті з глибини 4-5 метрів, скам`янілий відбиток зуба шерстистого носорога. Пізніші часи представлені пам`ятками первісних знарядь праці людини епохи неоліту. Тут виставлено кілька кам`яних молотів і сокир, доліт і прясел з Болехова і навколишніх сіл, мідний кельт із села Кавни (Кальни), рештки іншої старовини. Цей перелік можна продовжити інформацією про подібні довоєнні знахідки у Витвиці, Тяпчі, Гузієві, Моршині, Великій Тур`ї, Кропивнику, Нижньому Струтині, про римські монети з Мізуня і Брязни (нині Козаківка), могильники культури карпатських курганів в Надієві.
  Це означає, що люди в підгр`ї Карпат жили з давніх-давен, бо цьому сприяли умови для існування. Думається, що місцеве населення, яке мало відношення до представлених у музеї знарядь праці, приблизно десь з 3-го тисячоліття до нашої ери, можна відносити, в цілому, до ранньої трипільської культури стародавнього індоєвропейського етносу - прародичів пізнішого різночасового конгломерату з кельтів, слов`яноскіфів-орачів, неврів, тракійців, карпів, венедів чи антів, які хронологічно змінювали чи доповнювали одні одних і, безперечно, змішувалися чи асимілювалися під домінуючим впливом слов`янського елемента. У свою чергу західна гілка слов`яноантів, можливо, й укри, бо анти й укри, чи украни означають окраїнних, пограничних, вільних людей з точки зору якогось центру, наприклад, Риму чи Києва, й зіграла визначальну роль у формуванні дулібів (волинян і бужан), білих горватів, тиверців, а то й русів, або й інших невідомих нам племен та їх представників, що заселяли нашу землю, починаючи, принаймні, з середини і до кінця І-го тисячоліття нашої ери. У зв`язку з цим варто звернути увагу на свідчення грецького дипломата Пріска Панійського, який ще в IV столітті, за гуннського панування, занотовує свої спостереження над життям подністровців, що мали елементи дивної схожості з нинішніми українськими звичаями і мовою, або інформацію арабського мандрівника Аль Масуді про існування в VI-VII століттях дулібського племінного союзу Валінани - Волині. Очевидно, саме тут слід вишукувати корені найстародавнішої історії нашого народу на Прикарпатті і Придністров`ї.
 З відповідної карти, представленої в експозиції, відвідувач почерпне відомості про те, що через наш край здавна пролягли підгірські шляхи з відгалуженнями на рівнини і перевали, звані руськими, угорськими, а то й княжими, і сполучали найдавніші на заході Русі-України столиці Червен, Волин і Перемишль, а також містечка Самбір, Тустань (Ловчеве або Урич), Синєводське, Зудеч (Зудечів або Жидачів), Рогатин,Галич, Бакоту, числені городища, яких лише в околицях Болехова і Долини налічується до десятка.
  Староруські літописні джерела про наші околиці говорять дуже мало. Перш за все можна згадати про "примучення" дулібів обрами (аварами) в VII столітті. Далі, під 907 роком, іде згадка про участь хорватів у поході князя Олега на Царгород. У 993 році Володимир Великий здійснює проти них похід, хрестить їх за участю двох єпископів, і ця, генетично близька прикарпатцям і галичанам, етнічна група більше не згадується в історії. З кривавою подією 1015 року пов`язується виникнення сусіднього Сколього: син Володимира - Святослав Окаянний "сколов" тут свого брата Святослава, наздогнавши його під час втечі в Угорщину, а в попередній сутичці, де нині село Семигинів, загинуло, за легендою, сім Святославових синів і дочка Параскевія (є гора Парашка). І останнє. У 1240 році князь Данило зустрічається з першими втікачами від орд Батия в Синєводську. Але це не означає, що реальна історія нашого краю обмежується тільки цими літописними фактами чи назвами. Не випадково легенди й перекази концентрують нашу увагу навколо цікавих сукільських розповідей про великанів, бо ж недаром у Брєзі (походить від березового гаю) знайдено римську монету, навколо забутків скельного Бубнища, соленосних джерел Долини і Рахині, залізорудних покладів Мізуні. Велжежа (пізнішого Велдіжа, нині Шевченкова) та інших, бо саме біля них у давнину вирувало життя, а на перехрестях їх зв`язків постійно то зникали, то виникали відомі та невідомі найменування, ходили купці, місіонери, селились ремісники, організовувалися митниці, виростали гостині двори та монастирі.
   Первісне заснування Болехова чи якогось іншого поселення, що передувало йому, можливо, городища в районі Соломонової Гірки, представлено в музеї символами Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, зображеннями найвидатніших володарів краю тих часів: Ярослава Осмомисла і Данила Галицького. Достовірна ж історія Болехова починається вже після захоплення в 1349 році галицько-руської держави Польщею, за тимчасового (до 1387 року) панування Угорщини, про що свідчить наявний в експозиції текст дарчої грамоти королеви Єлизавети якомусь Данилові Дажбоговичу від 8 жовтня 1371 року, де, окрім "болехівських маєтків" (бонорум больєховенсіум), перелічуються Лісовичі, Дєрина (нині Гериня), Чолгани (нині Міжріччя), Задеревач, Дідушичі, ріка Суклія (Сукіль) та декілька вже неіснуючих сіл і монастирів: Терентіїв, Крилів, Григорів, Семенів, і ще два мікротопоніми - Суха Могила, Кругла Вільшина. З аналогічних джерел XIV століття дізнаємося про реальне існування Гошева (1393 рік), Вітвиці (1397 рік), Надієва (1399 рік) і деяких інших сіл. В музеї є копії кількох грамот, ряд виписок з документів XV-XVІ століть та інших джерел, де згадуються два села пообіч Сукілі - Болехів Волоський і Болехів Руський (1488 рік) та Болехівська волость із їх новими ленними спадковими власниками - шляхтичами Ходорівськими. Очевидно, вони теж походили русько-українського боярського роду, мали свій (так званий "корчаківський") герб із трьох срібних стрічкоподібних відтинків русел на кольоровому червоному або синьому тлі, що символізували давні земельні володіння в районі трьох річок, і свій печатковий знак: кільце з маленьким кружечком посередині і стрічкоподібним відрізком знизу, що могло означати кріпость на березі річки. До речі, герб "Корчак" заложено пізніше в компілятивну структуру "шляхетського" герба Болехова.
  Десь тоді (а легенда говорить, що значно раніше - в Х столітті) виникла Долина. Є скупі згадки, що 1112 року тут існував Вознесенський монастир, а в XIV столітті - Долинський повіт, хоч знаємо й те, що Долина в XV-XVІ століттях була вже центром негородової категорії староства, (так званої - економії). Одне з джерел згадує, що в 1403 році король Владислав Ягайло мав би подарувати Долину, з деякими іншими місцевостями Жидачівського і Стрийського повітів, своєму братові Свидригайлові, але коли той не скористався цим, Ягайло передав їх двоюрідному - Федору Любартовичу (таких актів тогочасся було чимало). 1418 року король доручає долинському війтові Михайлові Лучку заснувати місто (оппідум), проте, значно занепавши на рубежі XV-XVІ століть, Долина втрачає цей титул і вдруге стає містом з магдебурзьким правом за короля Зигмунта І в 1525 році. З 1496 року тут уже існувала римська парафія.
   Десь в ті ж часи до рівня повітового міста піднімається і Стрий - 1385 року він вперше згадується як волосний центр. Отже Болехову, залежно від часу, судилося лише входити в склад того чи іншого повіту і староства в ранзі волосного центру, через управителя, призначуваного Ходорівськими (що володіли ще добрим десятком сіл ву басейні річки Свірж). Цій волості в XVІ столітті належало 7-8 сіл: обидва Болехови з Підбереззям (на Руському Болехові), Тисів з Підгірчем, Поляниця, Царківна і Брезна. В іншому місці серед цих сіл ще згадуються Довга (Довжка?), і Городище Мале (Зьрудла дзєйове..., т.18, ч.1, с. 78-83). Волость обіймала площу 5,27 кв. миль (близько 290 кв.кілометрів), а селам належало разом 46 панів (близько 772 гектари) землі, в тому числі: Болехову Руському і Волоському 20 (336), Тисову 12 (200), Поляниці і Царківні по 4 (67), і Брезі 2 (34). Сусідньою ж для Болехова була Соколівська волость, до якої входили певна частина володінь Дідушицьких, об`єднувала: Човгани, Дідушичі, Баличі і ряд інших сіл пониззя Свічі та Сукелі. Загалом, волості (тобто групи сіл/поселень -об`єднані спільною управительською владою) адміністративно входили в склад староств (капітанеатус), але, мабуть, мали право і прямого виходу на повітові центри (дістріктус). До Долинського староства, окрім сільських маєтностей згадуваної вище родовитої шляхти (генерозус), причислялися також 13 чисто королівських сіл (себто королівщин - вілья регальес): Гузіїв, Якубів, Тростянець, Тяпче, Раків, Надіїв, Кальна, Мізунь, Нова Тур`я, Струтин, Грабів і Лоп`янка.
  Як бачимо, власність на окремі території, в основному, зводилася до двох видів феодальних володінь: королівських і шляхетських. Королі за, певні, переважно військові звитяги-служіння щедро дарували звойовані землі, вміло використовували руське право, яке з 1434 року почали активно замінювати польським або німецько-магдебурзьким для міст. Була ще церковна та монастирська власність. Наприклад, у селі Спас певна частина володінь належала духовенству. Разом з тим не можна обминути цілого ряду дрібнопомісних гнізд або земляцтв (террігенорум), досить розгалужених родин дрібної родовитої шляхти (нобілітас) з давньоукраїнських бояр або княжих ратників, що вроздріб користувалися своїми незначними ділянками в: Гошеві, Вітвиці (походить від слова "вітка"), Струтині, Рахині, Велжежі, Брошневі, Чолганах, Княжолуці (яка от у 1578 році належала також багатопомісному власнику сіл в іншій волості - якомусь Даниловичу). Дрібна і бідна, загородня і сільська, гніздова шляхта дещо вивищувалася над звичайними селянами привілейованим волоським правом, згідно яким не виконували шарварків та панщини і мали певні податкові пільги, що іноді служило додатковим правом деякої окремішності серед простих селян. Саме з цієї давньої української/руської шляхти греко-візантійського віросповідання походять нинішні родини, прізвища яких закінчуються переважно на -ський, -цький. Деякі родини (Чолганські, Болехівські) трапляються поза межами нашого краю і лише їх означальні ймення нагадують про колишні родинні гнізда. Дехто з названих мав свої родові герби. В одному з джерел XVІ століття зафіксовано інформацію, що родина Чолганських ("де Чол") споріднена з представниками гербу "Сас", до яких належить і гетьман Сагайдачний, рід якого походив з погранич Волощини та Угорщини (Зьрудла дзєйове..., т.18, ч.2, с. 311).
 На основі Волоського права також формувалися деякі категорії привілейованих селян-урядників: крайники (помічники головних старост на місцях) і князі (голови селянських общин), сільські старости (на польсько-німецький манер - війти чи солтиси), пам`ять про яких зберігається й донині, особливо в наших околицях, зокрема, у назві села Княжолука, а саме у прізвищах - Крайник. Один з дослідників Волоського права, Пшемислав Домбровський, потверджує, що на чолі громад і поселень стояли князі, функції яких прирівнювалися до солтисів, або руських отаманів чи тивунів. Помічники князів називалися шалашниками. Групу громад чи поселень, наприклад Велдізьку країну, очолював крайник або воєвода, який, окрім судових справ, мав ще й займатися формуванням і функціонуваннямвійськового підрозділу. Князі та крайники володіли ділянками розміром від двох до 5 ланів, платили невисокий податок, не відробляли панщини, за 12 грошів могли вибути із села, не платили відумерщини, сповнювали торгові і мисливські обов`язки. Дослідженням "волоської проблематики" займалися й інші вчені: Шараневич, Лінниченко, Кадлець, Петрушевич. Це дуже важливо для пізнання нашого краю, оскільки Болехів і околиці тісно пов`язані з помітними правовими, а також етимологічними щодо назв і генетичними щодо давніх власників чи володільців "волоськими" елементами упродовж ряду століть.
На одній з цих проблем чи версій варто спинитись детальніше. Очевидно, слід вважати, що волохівники, болохівники, або волохи чи влахи, - це своєрідна категорія людей, які в давнину займалися промислами, пов`язаними з хутровими тваринами: мисливством, скотарством, кушнірством (згадаймо покровителя худоби - бога Волоса) - і саме вони поклали початок багатьом спорідненим етнонімам і топонімам найрізноманітніших форм і значень. В умовах Карпат волохи займалися, переважно, вевчарством, пристосувавши до своїх потреб і побуту в більш льготному виді давнє руське громадське право. Чпстина з них проживала компактно (Волощина, Болохівська земля), а частина розсіювалась дрібнішими острівками, в залежності від своєї або чужої, переважно королівської, волі (тут доцільно уточнити; що польска назва Влохи, яка означає Італія, має інші джерела походження). Так, у середині XIII століття,, як уже було сказано, міг виникнути Болехів, внаслідок згадуваних дій Данила Галицького. Ця версія була висунута автором цих рядків у місцевій газеті 1971 року і, до речі, виявилася тотожною з думкою академіка Івана Крип`якевича в його праці "Галицько-Волинське князівство" (К.: Наукова думка, 1984, с.56). Назва прижилась, але нова хвиля поселенців у XV столітті, заохочувана польськими королями, спричинилася ло появи додаткової назви одного з болехівських сіл - Волоський. Тільки так, очевидно, можна пояснити смислову тавтологію в імені Болехова Волоського, вже наприкінці XV століття або й раніше. Взагалі, назв, споріднених Болехову, існує близько десятка, починаючи від Росії (Болохово і Болхов) і кінчаючи ареалом західного слов`янства. Є подібні назви біля Калуша і Дрогобича (Болохів, Болохівка, Болехівці).
   Не можна не згадати й інших версій про походження назви міста, хоч вони, на нашу думку, менш переконливі. Ономастолог О. Стрижак вважає, що назва Болехів походить від власного імені Болеслава (Болеха) - якогось першого поселенця чи власника. Це була б цілком логічна версія, але в час виникнення Болехова таке власне ім`я на Україні ще не побутувало, у всякому разі - це виглядало би винятком. Існує в народі ще й побічна назва рослини калюжниці болотяної, що зветься ще болох. Дехто схильний і пофантазувати, мовляв, якщо соляні купелі мали лікувальні властивості, то Болехів був місцем, де ховався біль. Інші хочуть думати, що це таки транскрибтована назва з Волохів - на Болехів.
 Тодішні поселення не були багатолюдними. З люстрацій (описів) XVI століття відомо, що у Львові проживало 16 тисяч чоловік, в Коломиї - 1900, в Галичі - 1630. Жидачівський повіт охоплював сім містечок: Жидачів, Долина, Соколів, Ходоростав (Ходорів), Розділ, Журавно і Монастирець та 152 села. В Жидачеві числилося 84 будинки і 420 мешканців, в Долині - 77 жител і 330 чоловік (Зьрудла дзєйове..., т.18, ч.1, с. 200). Обидва Болехови (Руський і Волоський) тоді ще навіть разом не могли значно перевищувати середнього містечка, наприклад, Долини. Але після Болехова найбільшими селами в Долинському старостві виступали (подаємо в спадаючому порядку): Перегінське, Струтин, Тисів, Підбереж, Кальна, Тєпче (іноді Тєплечука - походить від слова "кіпці", які були висипані в луках), далі йшли Надіїв, Гузіїв, Раків, Мізунь (можливо, від того, що тут колись осів найменший, наймолодший з братів, або ж від того, що село лежить біля маленької річки - Мізуньки, а найвірогідніше, що тут добували мідь - Мідзунь). В середньому, кожне з цих сіл, налічувало по 10 ланів землі (близько 168 гектарів) і числило приблизно по 20-30 патронімічних дворищ і підворищ з кількістю від 100 до 200 мешканців. На той час у кожному з цих сіл, крім Ракова, була церква, у Брезі діяв млин. В Тисові і Болехові - корчми, а Долина, крім того, мала ще став (Зьрудла дзєйове..., т.18, ч.1, с. 78-83). А от королівські села вважалися дещо багатшими.
   За тодішніми джерелами, дві третини Долинського староства, що займало 29,42 кв.миль, покривали лісові пущі з незначними поодинокими оселями (Зьрудла дзєйове..., т.18, ч.1, с. 234).
  Розвитку Болехова і Долини, незважаючи на все частіші татарські наскоки, а також епідемії і нещадний визиск власників та орендарів, сприяли соленосні джерела.
 Другою причиною, як це видно з експозиційної карти, можна вважати зручне положення цих населених пунктів при старій Жидачівській дорозі (її називали ще Балицькою, Заболотівською, Руденківською) або, інакше, при Львівському тракті, що пролягав через Жидачів, Заболотів, Жиряву, Крехів, Сулятичі, Баличі Подорожні, Соколів, Дідушичі Великі, Човгани, Гузіїв, Болехів, а звідти в напрямі нинішньої Таняви - на С коле і Стрий. Цими шляхами переганяли худобу на торги до Болехова, Войнилова, Журавна і Жидачева, перевозили руду до залізоплавильних гут чи домниць (демнів) відомого своїми покладами залізо-мідних руд Велжежа (ця унікальна назва походить від слів "велья жежь" - велика палильня) та його околиць, в тому числі Кавни (можливо, від слова купувати, бо саме тут знайдено старовинний кований мідний кельт). Інше відгалуження цієї дороги вело на Перегінсько через Вишківський перевал на Закарпаття або звідти, зокрема при торгівлі кіньми та їх перегонів через Карпати. Не дивно, що тут осідали "ружнєти", тобто ріжні люди: цигани, угорці, молдавани, євреї - про що й свідчить назва сусіднього Рожнятова. Всі ці основні причини сприяли формуванню більш чіткого в перспективі, особливо в XVII - XVIII століттях, економічного профілю багатьох населених пунктів, зокрема Болехова, як одного з найзначніших торгово-промислових центрів на Прикарпатті.